Тетяна Миколаївна прокинулася трохи пізніше ніж звичайно. Підхопилася будити Славка.  Син любив поспати, і щоранку в домі починалася невеличка сімейна війна: ніякі будильники, ніяке трясіння за плечі й смикання за чуба йому не допомагали, так що інколи доводилося буквально стягувати його на підлогу. На півдороги до його кімнати згадала: хлопця ж нема… Пішла на кухню, поставила чайник, відкрила холодильник, як завжди робила, готуючи синові сніданок… і тільки тепер нарешті остаточно прокинулась. Відчуття було таке, ніби вона, їдучи автобусом, вийшла десь не на своїй зупинці. Ось, є можливість трохи перепочити, розслабитись, на зміну їй аж увечері, а воно  чомусь не розслабляється. Якось порожньо було скрізь. Як він там?  Вже майже тиждень, як поїхав до батька, напевно ж не нудно йому, коли додому не квапиться. То дзвонив по кілька разів на день, а це вже два дні  не дзвонить. Хвилюватися, в принципі, не було причини – хлопець під наглядом, дружина чоловікова вдома, бо своїх же двоє, то вона дітей напевно самих не полишає, але все одно на серці було неспокійно.
 

      Чому ж Славко не дзвонить? Звичайно, можна б зателефонувати туди, але тут довелося б долати себе: слухавку напевно візьме Людмила. В принципі, Тетяна Миколаївна нічого до неї не мала, не її вина, що вони з Валентином не змогли поставити сім"ю на тверду основу, та й з боку Людмили  було ніби все гаразд, хоча в сухуватому її тоні і вчувалося… Та то вже дрібниці.

Так він і не подзвонив до вечора. Жіночої роботи в домі завжди вдосталь, та сьогодні не клеїлось, тож до офісу пішла раніше, – чого його никати по квартирі? – а там Зоя, в неї мале. Відпустити її – буде рада.

Зоя – Тетянина напарниця й, можна сказати, учениця. Поки Тетяна Миколаївна приводила себе в порядок перед дзеркалом, на журнальному столику в кутку кімнати з"явилися  бутерброди та пара скибочок торту, зажебонів електрочайник. Тетяна Миколаївна посміхнулася про себе: ось, дрібничка, а приємно, особливо, коли йде від серця. Жінки працювали разом вже більше року і зблизились, не зважаючи на велику різницю у віці. Можливо, одна біда їх поєднала: меч розділення розітнув і Зоїну сім»ю, коли вона стала християнкою, а може, як це найчастіше трапляється, вабила їх невловима спорідненість душ.

–Ну, що в тебе, Зою? Як зміна пройшла?

–Та жду вже не діждуся, коли ви прийдете. Хвилин десять тому телефонував Григорій Никифорович. Ну й людина! Я вже ледве його витримую.

– Це той відставний кагебешник?

– Так… Людина замурувала себе в минулому. Він просто боїться цього світу нинішнього, не розуміє й ненавидить його. Про Бога, звичайно, чути не хоче, – то все, каже, вигадки американців, хочуть нам свою ідеологію нав»язати.

–  Але дзвонить.

–  Так! Що мене й дивує.

– Нічого дивного, Зою, Бог і над такими працює.

–  Кричав у слухавку – мало мембрана не тріснула: «Я би вас всєх, собствєннимі рукамі…»  А я йому спокійно: «Ну навіщо ж розстрілювати, Григорію Никифоровичу, ви ж розстрілювали, скільки могли, а ми ось – ще більше нас. І не мстимо вам, а щиро хочемо допомогти, щоб ви своє серце очистили, бо не можна вам у такому стані йти у вічність…» Він мені матюків нагне, кине трубку, та через деякий час знову. І хоча б раз вибачився.

– Нічого… Ти молись за нього, ото радість нам буде, як він покається. А покається обов»язково, я серцем відчуваю.

–Дзвонив якийсь хлопчина, каже, хочу піти з життя…

–Наркоман, напевно.

–  Та ні. Як він розповідає, з хорошої сім»ї, але… нікому я, каже, не потрібний.  Вони удвох з матір»ю живуть, батько їх залишив. Мама на роботі весь час, а він сам удома…

–  Типова картина, Зою, й не тільки в неповних сім»ях. Батьки працюють, хочуть забезпечити дітей матеріально, а про душі їхні думати ніколи. Звідси й наркоманія і злочинність… І що ти йому сказала?

–  Заспокоїла його, розказала про Бога. Домовились, що він про все подумає, прийме рішення й подзвонить до нас. І щоб поки нічого собі не робив.

–  Типова картина… А як там наша Лариса?

–  Краще їй. Ще з тиждень, може, полежить, а потім куди її?

–Ти мене питаєш…

Лариса, їхня абонентка, лежала в лікарні з запаленням легенів. Ось випишуть її незабаром… Ні родичів тут, ні знайомих, хіба  що оті, що вона до них було пристала, наркомани якісь. До Луганська свого ж  не поїде, це напевно. І що тоді?

Задзеленчав дзвінок, Зоя взяла трубку.

–  ­Це він, той хлопчик… – прикривши слухавку рукою, шепнула до Тетяни.

         – Дай мені, дай, я з ним побалакаю, а ти йди.

Тетяна взяла слухавку, хлопчина щось казав, закінчуючи фразу. Щось там він розповідав про свої справи, але почувши голос, Тетяна не чула вже більше нічого.

– Славик, це ти?.. Славик! Синочок, це ти? – голос на тому боці обірвався. – Славик! – вже майже закричала Тетяна. По хвилі мовчання з того боку пролунали короткі гудки.

Слава Богу, робота ця навчила її, як тримати себе в руках. Відігнала думки, стиснула серце. Перше – треба помолитися, Господь же з нею… Потім зателефонувати до Валентина. Потім…

Після молитви їй трохи відпустило. Тремтячою рукою набрала номер чоловікової квартири. На тому боці було глухо. Набрала по мобілці номер сина – ніякої відповіді. Треба заспокоїтись. Сьогодні нічого він собі не зробить, бо вони ж домовлялися з Зоєю. А завтра вона його знайде, знайде, де б він не був.

Чого тільки не передумала Тетяна за довгу ніч. То впадала у відчай, то намагалася заспокоїти себе: може, то не він, може… Голоси у підлітків часто бувають схожі. Батька нема… Ну то й що? Тепер половина сімей без батька… Але ж голос! Голос – хіба вона, мати, може сплутати? І чи не було у сина причин? Яке в нього життя? Він же фактично росте сам! Скільки уваги від неї він має? Чи ділився він коли з нею своїми турботами, своїми успіхами й невдачами? Чим він живе? У нього перехідний вік, а це проблеми. І де ж вона, мати, зі своєю любов»ю, зі своїм знанням психології і вмінням лікувати людські душі? Де вона для своєї коханої дитини? В неї робота, робота, робота.  Вона служить. Вершить добрі діла. Скільки безпритульних побувало в її квартирі! Скільки зарплат пішло на купівлю квитків на дорогу, одягу, ліків! Скількох нещасних вона вивела на шлях істини, скількох висмикнула з петлі, буквально врятувала від смерті? А на власну дитину, за яку вона найбільше відповідальна перед Богом, її не вистачає...

Вона каялась, сльози заливали обличчя. Ні, тепер… якщо… якщо все обійдеться, у них все буде інакше. Вона увійде в його життя, вона стане йому кращим другом, вони будуть ходити на концерти, на виставки, будуть їздити на екскурсії, десь до родичів у село поїдуть чи ще куди – не важливо, важливо, щоб були разом. Тепер увесь свій  вільний час вона подарує йому. Навіщо їй носитися з кожним нещасним, є ж Господь! Вона не служба милосердя, вона на телефоні довіри, і її головний обов»язок давати людям поради й по можливості приводити їх до Бога. І все. Цього їй цілком досить. Нерозумно набрала на себе зайвого, занедбала власну сім»ю, і ось розплата. Ні. Тепер буде все по-іншому…

Вранці зателефонувала до Ані колежанки, щоб підмінила на день. До Валентина дзвонити не стала, взяла таксі й поїхала. Двері відчинила Людмила, стомлена, заспана, не зовсім приємно здивована, як здалося, раннім візитом Тетяни.

– Вибачте, я на хвилинку. Слава у вас?

–  Ні, нема. Я з дітьми була в батьків у селі. Валя у відрядженні, а Славик з нами не захотів, поїхав додому.

–Коли?

–Позавчора. А що? Щось трапилось?

–Ні, ні, все гаразд. Вибачте. До побачення.

–До побачення…

Славик був удома. Тетяна обійняла його, притисла до грудей: живий, живий, слава Богу! ­

–  Синку, де ти був, чому не дзвонив? Я так переживала! Де ти ночував минулої ночі? Скажи мені правду.

            Заскочений зненацька, Славик не встиг нічого придумати.

– У Сашка Денисенка…

– Що ж ви там робили?

Що робили… Це було й так зрозуміло: дивилися фільми, клацали на комп»ютері, десь вештались, доки не зголодніли. Батьки  Сашкові, звісно ж, на роботі.  

– В офіс до мене дзвонив?

– Ні…

То була не відповідь, Тетяна хотіла допитатися, але стрималась. Яка тепер різниця? Він удома, він живий, тепер вона його не відпустить, ніхто й ніщо їх тепер не розлучить.

– Ну добре… Я наразі збігаю в супермаркет, щось приготуємо смачненьке. Як ти на це?

Славко байдуже кивнув.

В гіпермаркеті набрала всього: оце влаштуємо свято! Бігла мимо театральної каси – і на концерт підемо! Вона  в цій музиці абсолютно нічого не розуміла, вибрала найкрикливішу афішу: якісь кудлаті, розхристані… Отакі, здається, тепер у моді. Яких любить її Славко, вона не знала. Квитки були аж надто дорогі –  та що там! Коли то буває! Радісна летіла додому.

Після гарного обіду  син пом»якшав. Взагалі то, він був хлопець непоганий – спокійний, зговірливий, розумненький. Особливих проблем Тетяна з ним не мала, може, саме тому і втратила пильність. Розговорилися. Вона ніби  заново пізнавала свою дитину. Вона з ним все як із малим, а він дорослий, він уже зовсім дорослий…  Як вона заблукала, лишивши його на самоті! Скільки втратила для себе самої! Спорожніла половинка її душі стояла темною, холодною пусткою, що її не мала Тетяна чим заповнити стільки років, не знаючи, що покласти на перекошені терези життя замість шальки, що впала після їхньої сімейної катастрофи. Бог, люблячи, подарував їй хорошого сина, а вона…

Набудували різних планів. Поки він удома, щодня буде своя програма.  А там школа, вихідні, щось життя підкаже цікаве, треба лишень правильно поставити все на свої місця, так, щоб завжди вони були близенько, не віддалялися, не поринали надовго кожний у своє, і стане все чудово – він буде матері втіхою, а мати йому – підтримкою й добрим порадником.

Нарешті заспокоїлась. Другу половину дня запланували провести у місті, походити, подивитися, що там цікавого є в різних культурних закладах, може, десь посидіти за чашкою кави, – просто відпочити разом.  А ввечері – на концерт.

Після обіду Тетяна прилягла трішки перепочити, давно вже не відчувала вона такого миру, такого спокою, ніби боєць після важкої, але великої перемоги. Солодку її дрімоту перервав телефонний дзвінок. Телефонувала Зоя.

–Як у вас справи, Тетяно Миколаївно?

– Дякую, Зоєчко, все добре.

– Вибачте, Тетяно Миколаївно, що я вас удома турбую, але я не знаю, що робити… Ларису з лікарні виганяють.

– Як виганяють? За що?

– За порушення режиму… Якби ви пішли до заввідділом, то може б, її ще потримали. Хоча б курс лікування закінчила.

– Зоєчко, сонце моє, я сьогодні ніяк не можу, ніяк, я таке пережила, ти собі не уявляєш. Мені сьогодні край треба удома побути. Я тобі потім все розкажу. Може, б ти сама пішла до заввідділом? Зою? Хай її хоч на пару днів ще залишать, а там ми щось придумаємо.

Зоя, виявляється, вже там була. Заввідділом зустрів її майже грубо, напевно прийнявши за родичку Лариси. Ні, він не залишить її в лікарні й на день. І вся їхня компанія  вилетить разом із нею. Притон тут влаштували. Вночі вештаються мов очманілі, вдень сплять.  Хтось поламав в ординаторській замок, препарати пропали. Хто ще міг, як не вони? Ні, хай вимітаються!  Хай дякують, що в міліцію їх не здав. Щоб ноги їхньої тут не було!  

Тетяна поклала трубку. Що ж робити... Пів на третю… Концерт о шостій тридцять, вона встигне. Прогулянка, звичайно, відпадає… А як не встигне і на концерт? Як дитині в очі дивитись? Ні, вона не поїде, хай там що, в решті решт, вона теж людина. Хай там що! А що? Ларисі тоді пряма путь із тими наркоманами. Більше їй подітися нікуди. І хто за цю душу перед Богом відповідатиме?

Славик сидів за комп»ютером. Не знала вже, як підійти до нього.

– Синку, мені подзвонили щойно… Мені на роботу треба. Я ненадовго. Я тільки туди й назад…– Хлопець навіть не поворухнувся. – Славо, ти чуєш?  До концерту я обов»язкво повернусь. – Він блукав по монітору порожніми очима. Тетяна у двох словах пояснила ситуацію. – Якщо я не піду, ця дівчина може просто загинути. Ти мусиш відпустити мене, синку.

Хлопець здвигнув плечима.

– Іди… Я знав, що ми нікуди не підемо…

            «Боже, ну за що така кара… – думала Тетяна, квапливо одягаючись. – Ну візьми це все у Свої руки, ну зарадь же якось, Господи… Невже я мушу заради чужої людини принести свою дитину в жертву?» Змахнувши сльозу, ще раз зайшла до Славика, ще раз твердо йому обіцяла, внутрішньо відчуваючи, що не встигне, що нікуди сьогодні вони  вже не підуть.

            В лікарні її спіткала невдача. Заввідділом був невблаганний. Компанію він уже виписав, – до вечора їх тут не буде, а цю дівчину… враховуючи її обставини, може потримати не довше як до дванадцятої ранку наступного дня.

            Ось так… І вже п»ята година.   Поїхала в офіс, не знаючи й сама навіщо. Зоя була на місці.

– Ну що будемо робити, Зою? Здається, ми зробили все, що могли.

– Так…

– Давай-но ще разом помолимось за цю душу, і я поїду додому. Помолись, Зоєчко, і ти за мене, щоб Бог допоміг мені уладнати стосунки з сином. Я така винна перед ним…

З колін встали просвітлені. Тетяна збиралася йти, а Зоя зняла трубку й стала набирати якийсь номер.

– Чекайте, Тетяно Миколаївно, у мене з»вилася ідея. Григорій Никифорович? – ­ Заговорила в слухавку. – Вас турбують із телефону довіри…

Тетяна взяла паралельну трубку.

Зоя: «Григорію Никифоровичу, у нас тут виникла проблема з одним абонентом. Це молода дівчина з Луганська. У неї два роки тому помер батько…»  Григорій Никифорович: «Ну умєр атєц, а я тут прі чом?» Зоя: «…мати вийшла заміж. Вітчим поводив себе не по-батьківському, і вона втекла з дому. У Києві у неї нема ні знайомих, ні родичів…» Григорій Никифорович: «Но я-то, я-то здєсь прі чьом? Что ви ат мєня-то хатітє?»  Зоя: «У неї запалення легенів, ми її влаштували на лікування. Завтра її випишуть, і їй немає куди йти. Григорію Никифоровичу, чи не могла б вона тиждень-другий пожити у вас? Ви самі, у вас велика квартира…» Григорій Никифорович: «У мєня, пажить? С какой статі? У мєня что, багадєльня ілі бамжатнік какой? Как ви можетє прєдлагать мнє такіє вєщі?» Зоя почала м»яко його вмовляти, але теплі її слова лише розбурхували вогонь гніву старого комуніста. Несподівано твердим металевим голосом Зоя сказала: «Григорію Никифоровичу, все життя ви творили зло, вам скоро зустрічатися з Христом. Сьогодні Бог дає Вам можливість вперше в житті, можливо, зробити добру справу, а ви…» Зоя повісила трубку.

– І навіщо ти до нього дзвонила…

– Та сама не знаю.

За хвилину він подзвонив сам: «Паслушайтє ви, святоші… Что ви із мєня звєря какога-та дєлаєтє, душегуба какога-та…  Я такой же чєлавєк как ви, врємя такоє била, врємя, ви паймітє… – Закашлявся. – Привазітє ее, дєвчонку ету, чорт с вамі…»

Жінки не знали вже як радіти. Проводжаючи Тетяну до виходу, Зоя сказала:

– Якщо вам треба, Тетяно Миколаївно, то ви дзвоніть, я підміню вас, якщо треба.

– А малу куди?

– А малу я вожу в дитсадок. Пам»ятаєте, я вам розповідала, що недалеко від нашого дому жінка тримає дитсадок у себе на квартирі?

– Але ж ти казала, що там дорого дуже.

– Тепер не дорого. Чоловік мій – що з ним сталося, просто не знаю! – приніс гроші. Прийшов, мовчки поклав на столі, на Катьку, каже, буду давати.

– Слава Богу, Зоя! Він скоро повернеться, пригадаєш мої слова! Господь чує наші молитви! 

Тетяна бігла додому. «Якось і зі Славиком Він уладнає. Не може бути, щоб Він від нас відвернувся». Подумки готувалася до неприємної розмови,  перебирала в голові різні слова, різні варіанти, що йому скаже. Ось він сидить там зажурений, розчарований, пригадує, можливо, недавні свої наміри, – і ось підтвердження їм, цим намірам: він дійсно нікому не потрібний.  Забігла по дорозі до магазину. Може, подарунок йому якийсь купити… Ні, не те.  Він то простить її, він добра дитина, але ж що на душі в нього залишиться!

Славко ніби чекав її на порозі – дивно веселий і радісний.

– Мам! А я квитки поміняв! На завтра. А то ти там таке взяла… А я – ось дивися, це така група! Це супер, мамо!

Він став їй розповідати про свої ці групи, вона робила вигляд, що слухає, радість переповнювала її. І це було саме те найкраще, що вона могла йому зараз подарувати.

Увечері вже, коли час було вкладатися, Тетяна таки не витримала.  Підійшла до нього, – він там щось клацав на комп»ютері, обійняла за плечі.

–  Синку, скажи мені… Ти дзвонив на телефон довіри? Тільки чесно-чесно…

– Ні, мамо, не дзвонив. Чесно, не дзвонив. А що?

– Та так, нічого. – Вона бачила: він каже правду. – А чому ж мобілка твоя не відповідала?

– А! Я забув її у Сашка.

«Ну ось і все, – думала Тетяна, вкладаючись на своєму дивані. – Дякую Тобі, Господи, за Твою велику любов… І за Твою велику науку».