Дід Федір сидів на ослоні біля хати, грівся у літньому теплі. Тиша стояла, немов саме небо, де завжди непорушний спокій, опустилося на землю. Не шерхне на деревах жодний листочок, не гавкне собака. Густо пахло в”ялими вишнями, м”ятою. Вічність була близько. Дід відчував її не тільки серцем, а всім своїм старечим тілом.

Покаявся він у немолоді вже роки. Не те, щоб комуністичні ідеї надто в»їлися йому в мізки, але Бог усе ж був від нього надто далеко. Не цікавив його. Та якось пішов подивитися, куди то бігає його Марія майже щовечора, та й лишився там. Життя стало перевертатися. Спочатку в голові його було немов на колгоспному дворі, де взагалі можна знайти все, але дуже важко знайти те, що тобі наразі потрібне. Він знав ще змалечку: що добудеш своїми руками, те й матимеш, що отримав від батька-матері при народжені, стільки то там розуму й талану, тим і користуватимешся довіку. Ніхто більше не додасть і не подарує, і не примножиш його сам, бо – вище ж власної голови не стрибнеш. У церкві ж розповідали зовсім інше: просіть, і дано буде вам.

Дід сидів на своєму ослоні, дивився на вулицю. Сірі його вицвілі очі були лагідно-порожні, в цьому світі він пізнав уже все, й нічого надто вже не цікавило його. Благодать, що нею повнилася літня днина, проходила крізь єство старого, лишаючи ледь відчутний ніжний слід тепла, – немов сонце крізь воду, і то була його найбільша втіха.

Просіть і дано буде… Всі просили чогось то собі, то дітям, просили здоров”я, достатку, благословення на якісь справи, щось отримували, щось ні. Як бачив Федір, віра їхня більше трималася на тому, що Бог їм дає на їхні прохання. А він якось нічого й не просив. Марія, було, молиться: дай, Господи, того, дай сього, а він лише посміхався на те, сам же хотів від Бога лише одного… Про своє це велике бажання нікому ніколи не казав. Сміятимуться: що то ти намислив собі, чоловіче, хіба бракує тобі розуму дати лад на своєму подвір”ї? Чи тобі в університетах вчитися? Навіщо ж тобі та небесна мудрість? Він і сам не знав, що б робив з тим великим даром, куди б його можна було прилаштувати у такому його простому й невибагливому житті. Просто хотілося та й годі.

Але мудрість усе не приходила. Вже й діти повиростали й пороз”їжджалися, вже й на пенсію пішов. Чим старший ставав, тим більше з”являлося вільного часу, тим довше міг побути наодинці зі Словом та й зі своїми думками. Мудрість… Може, він не так щось розуміє, може, вона не зовсім те, що він собі уявляв?

Коли померла Марія, таке відчуття було, ніби відрізали йому праву руку. Але прийшло дідові велике підбадьорення з неба: «Не плач, Федоре, бо ніхто на землі не живе вічно. А поки живий, зодягнися, як вибраний Божий, у смиренномудрість, лагідність та довготерпіння. Марія твоя там, де нема ні горя, ні сліз, ні важкої праці. Порадій за неї і не сумуй, бо скоро зустрінетесь. Якщо початий шлях гідно пройдеш до кінця».

Дід Федір крізь штахети – сусідські шибеники дещо вже й покалічили паркан, бачив вулицю. Позаминулого року новий голова сільради взявся наводити лад, поробив на деяких вулицях тротуари, поставив де не де стовпи з лампочками, відремонтував сільмаг. Люди раділи: таки перемогла громада. Як не важко було зіпхнути старого, ще комуніcтами поставленого голову, але здолали. Новий голова – молодий, грамотний, він тепер витягне колгоспного воза з ями. Федір тільки хитав головою. Знав він добре і Анатолія, і його батьків, і час нинішній вже показав йому свою драну підкладку. Шкода було людей і їхніх марних надій. Минув рік, голова, міцно усівшись у своєму кріслі, зайнявся власними справами, а село знову опустилося у старе болото п”янства, темноти та бруду. Поповзли чутки про якісь зловживання нового керівництва, почали говорити про перевибори, піднялися притихлі було борці за справедливість. Федір тепер дивився на це все як на куряву над дорогою й був спокійний. Він знав, чим скінчиться нова сільська революція, – якщо й знайдеться на вище керівне місце такий серед односельців, що останню сорочку з себе ладний буде людям віддати, то сатана ж йому не дозволить. Мудрість то була, чи просто стареча втома від життя, дід Федір не знав.

Тиша стояла неземна, тільки горлички тихо вуркотіли на груші.

Дід дивився на цей світ і не дивився. Не так давно щось з”явилося в його грудях таке, що потребувало постійної уваги, немов пташеня у гніздечку. Пташеня довго очікуване й жадане. Коли надовго відволікався від цієї колисочки, скучав, відчував, як підступає холод з навколишнього світу, якісь насувалися ніби сутінки. А тут, біля тепленького кубельця йому було добре й затишно, було безпечно, наставала рівновага і впевненість, що все в нього буде добре до останньої його днини.

Дивився й не дивився… Он хлопці поламали гілля в нього на яблуні, яблука діставали. Дідові не шкода яблук, він їх майже не їв, шкода було дерева. Він знав і хлопців тих і їхніх батьків, міг би сказати їм, але змовчав. Щось йому підказувало зсередини: марна то справа, тільки ворогів собі наживеш.

І такий був досвід у нього. Пробігає он Леся з сумкою до сільмагу, а голівку відвертає біля його двору. Не любить Федора… А чому? Давня історія.

Леся була дівчиною з хорошої сім”ї, батьків мала чемних, порядних. І сама трималася пристойно, хлопцям волі не давала, а собою була примітна. Гарна була, можна сказати. Інститут закінчила. Як повернулася після навчання, то відразу й місце їй хороше знайшлося: поставили завклубом. Може, через те мала вона таку певну погорду до місцевих парубків, не бачила серед них собі рівні. Вже їй було під тридцять, коли приблукався до села якийсь із Сєвєра. Весь у наколках, зуби золоті… Ні родичів у нього тут не було, ні знайомих, пристав до якоїсь, ніби на квартиру. Хлопці місцеві – народ спокійний, поступливий, то цей приїжджий швидко взяв над ними гору, став, як кажуть у них там, «пєрвий парєнь на дєрєвнє». Гульба пішла серед молоді, п”янство. Побачив Лесю. Ну й вона… Чим він їй сподобався, хто його знає. В селі важко сховатися, тим більше новій людині, то всі бачили, що воно за птиця, цей Валєрка, не бачила тільки Леся.

Федір дивився на те все, дивився та й не витримав. Якось стояли вони з Лесею в черзі у сільмазі, а він і сказав… Нічого такого особливого, просто, щоб знала вона, з ким хоче свою долю пов”язати. Сказав і про гріх і про Бога, звичайно. Думав, подякує та задумається, а почув: «Вам яке діло, дядьку Федоре? Що ви всі лізете у моє життя?» Так і нажив собі недруга. А вийшло ж у Лесі з Валєркою все так, як і думав Федір. П”янки, бійки та сльози, аж поки не спіткала чужинця під час буйного загулу лиха година.

І він зрозумів: знати багато, то ще не все, треба вміти мовчати. Мудрість то було, чи просто життєвий досвід, Федір не відав.

В голові було чисто і світло. Не так давно навчився він тримати голову вільною від будь-яких клопотів, від зайвих думок і з тим віднайшов мир. Спостерігав тепер більше за самим собою. Радісно йому було бачити, як змінюється його душа, розглядати нове, що з”являлося в ній, незвичайне і таємниче.

Ось, хоча б, ті гілляки на яблуні. Раніше було, взяв би ножівку, відпиляв надломлене та й забув. Тепер же якось йому щеміли ті рани на дереві, немов у живої істоти. У траві відчував життя, у квітці. Бувало, насіє Марія побіля хати й чорнобривців, і айстр, і ще там чогось – він і назв їхніх не знав, люди заглядалися, як ішли мимо їхнього двору, а Федір ніби й не помічав: нехай росте собі, щоб видно було, що в домі є господиня. Тепер же щось йому казало весь час його серце: невимовне, незрозуміле, але щемко-радісне, тягнулися руки до того квіту, до тих пелюсток – незбагненна краса йому відкривалася, велич і мудрість Того, Хто все це створив.

На все він дивився тепер по-іншому. Та ж Леся, хоча б. Ну що він її судив? Треба ж було подумати: дівка свої роки пропустила, з кого ж їй було вибирати? Можливо, й вона все бачила, бо не дурна ж, та думала, якось вплине на нього. Себе треба було згадати. Як з Марією вони одружилися. Федір теж був на Сєвєрі і теж багато чого там набрався. Без чарки, було, й спати не лягав. Маріїні ж батьки, як дізналися про наміри дочки, мало рук на себе не наклали. Ось так було. Та Марія вперлася на своєму. І прожили вік, дай Бог кожному. Правда, тут Господь. Бо випивати Федір кинув, лише коли прийняв Христа.

Не пролітали вулицею легковики, не сновигали «китайські джмелі», як дід називав модні тепер скутери, ніби люди нарешті схаменулися, зрозуміли, що вся їхня діяльність – то є суєта суєт, повідкладали інструменти, вимкнули двигуни, повідчиняли двері своїх іномарок і завмерли на час, щоб послухати вічність.

Та дід тепер знав: нічого вони не почують. Бо вічність, то не безкінечна протяжність якихось явищ чи справ, чи голос якийсь або звук. Це те, що наповнює твоє мирне серце. Як марево над степом, що через твій погляд просочує всього тебе, і ти починаєш відчувати в ньому якусь таємну безмірну глибину, щось таке, чого не осягнеш словами. І не розкажеш іншому. Хіба що тому, хто сам усе це вже має, хто, просочившись тим небесним настоєм, як і ти, зрозумів глибинну сутність земного життя.

Мудрість то була чи щось інше, Федір не знав.

Час було йти до хати. Як не стало Марії, то спорожнів і холодильник. Зварив собі у казанку кілька картоплин, накришив у миску помідорів та цибулі, полив те все олією. Помолився, просячи благословення.

Скінчився день. Та ось і щастя дідове скінчилося…

Постелився, ліг. Ці часи, перед тим як заснути, він не любив. Інколи, бувало, тяжко перевертався в постелі до самого ранку. І лягав уже з острахом: прийде чи не прийде? Почав, було, читати Біблію, але відклав… Це лукавий, лукавий… Щоб зіпсувати йому чудовий день… На груди ніби колесом хто наїжджав, але відштовхнути не міг, воно було сильніше. Скільки вже разів отак вечорами проходив він свою дорогу від самих юних днів до сьогодні… Як із глибокої води підіймалося давно минуле, ніби гнилі колоди, що колись давно затонули, якесь ніби жабуриння, перемішане зі сміттям і збите у великі клубки… Починав розгрібати його, розбирати, останні часи вже з огидою, вже ніби не своє, вже супроти волі, але все ще шукаючи там ніби щось загублене цінне, як виправдання, як прощення самому собі. Згадував молодість свою, діла, жінок з якими… Було їх не так багато, і може, саме тому кожна з них лишила на серці глибоку подряпину. Вчинки свої деякі, коли був на тому ж Сєвєрі. За Марію думав, скільки лиха він їй завдав, а вона ж бідна все те терпіла мовчки, лише молилася за нього.

Сутінки по кутках ніби згущаючись давили на нього. Зліз із ліжка, став на коліна. І п”яти хвилин напевно не молився, потягло до Біблії, що лежала під лампою відкрита. Погляд упав на коротенький рядок – ніби сяйнуло. Прочитав раз, другий: «Мудрість розумного – свою дорогу знати…» Ось воно що… Дорогу знати свою … Та хіба ж він її не знає? Хіба не в Царство Твоє моя стежка? А за те, що було, Ти ж простив, Господи, Ти ж простив! Чому ж воно знову і знову встає перед очима немов страшний небіжчик із домовини?

Він довго молився… Говорив до Бога, тихо виймаючи слова із самої глибини душі, омиваючи їх гарячими слізьми, й обережно клав перед Господом ніби на стіл. Стало легше. Він ліг, вимкнув лампу. Важке колесо з грудей поволі відкочувалось. Ніби задрімав. І знову йому відкрилася дорога, що її пройшов він за свої довгі роки. Але не було вже на ній ні каміння, ні сміття, ні собачого лайна, як раніше. Чисто, тихо й старі осокори обабіч. Лише де не де посохле листя на пісочку колії, як нагадування про осінь – час відльоту птахів у вирій.