Мама щойно повернулася з роботи і взялася готувати вечерю. Тата ще не було, він завжди приходив пізніше, і мама квапилася, щоб устигнути зі стравами до його приходу. Вова сидів на стільчику біля вікна й очікував із нетерпінням, коли зваряться вареники з вишнями.

– Ну… Чим ти займався, Вовуню, цілий день, розкажи мамі.

– Спочатку я був удома, потім пішов у двір. Вийшли Ромка з Русланом, ми грали в футбол, потім…

– А де грали?

– Ну там, біля білих домів.

– Вова, Вова, скільки разів я тобі казала, щоб ви не ганяли м»яча біля людських грядок. Хіба мало в нас місця вільного, спортмайданчик вам обладнали, так ні, вам треба обов»язково там, щоб люди лаялись.

– Та то Ромка, ми йому казали, а він…

– Вас, звичайно, прогнали звідти, крику було… – Вова мовчав. ­– Ну а потім?

– Потім ми джмелів ловили.

– Гм… Джмелів… І навіщо ж ви їх ловили?

– Ми їх саджали в коробочку з-під сірників. Потрусиш так, а вони там: ж-ж-ж…

– Зрозуміло… Знущалися з бідних комах… Багато ви їх наловили?

– А! Одного тільки, а другий утік.

– Ну, слава Богу. А потім?

– Потім Леська прийшла, принесла фломастери,  свої малюнки різні… – Тут Вова дещо запнувся.

– Ага, ясно… Ви дали їй коробочку, вона відкрила, джміль вилетів, Леся вереснула, кинула фломастери й побігла додому. Так було?

– Ні, вона не побігла.

– Ну тоді почала кричати на вас, які ви дурні, а ви погналися за нею, і вона втекла додому.

– Угу… Мам, а звідки ти знаєш?

– Доростеш, синулю, до мого віку, то й ти все будеш знати. Ну а далі?

– Ромка з Русланом пішли до Руслана дивитися на комп»ютері диск, а я пішов додому.

– А чому не з ними?

– Руслан сказав, що я ще не доріс такі диски дивитися.

– Ясно… А він, значить, доріс… А вдома що ти робив?

– Біблію читав дитячу! – Вже знаючи наперед, що за це його обов»язково похвалять, вигукнув Володя. – Ту, що ви з татом подарували мені на день народження!

– За це ти молодець, – полегшено зітхнула мама. – І що, цікаво було?

– Так! Мам, а що таке гріх?

– Гріх? Я ж тобі казала.

– Та я забув.

– Гріх, це коли люди роблять негарні вчинки. Не хочу тебе засмучувати, сонечко моє, але те, про що ти мені розповів, то майже все – гріх, мій любий.

Вова зніяковів.

– То виходить, я грішник? І Ромка, й Руслан… А що з грішниками буде? Вони попадуть у пекло?

– Ну звісно. Якщо щиро не покаються.

– А як це – щиро?

– Щиро, це коли грішник усе-все розповідає Богові, нічого не приховуючи. Коли люди щиро каються, то так їм стає гірко за те, що вони вчинили, що вони аж плачуть, буває.

Вова задумався. Плакати йому зовсім не хотілося. А покаятись він був не проти, сам відчував, що у їхніх розвагах щось є не те.

– Мам, а коли вареники будуть готові?

– Хвилин через десять, п»ятнадцять.

Вова прикинув, що цього часу йому цілком вистачить, і побіг у свою кімнату каятись. Там він став на коліна й почав розповідати Богові про свої гріхи. Розказав усе те, що мама вже знала, потім помовчав трохи, подумав і рушив далі: «Ісусе, пробач мені, що я смородину рвав на грядці у сусідів, що Леську обзивав різними словами… – Тут він знову замовк. Хоча ніхто його не чув крім Бога, Вові було дуже незручно. Але він продовжив: ­– Пробач мені, Ісусе, що я… що ми траву суху палили, що гілляку зламали на черешні… – Дійшов до равликів і розгубився:  гріх то чи не гріх? Що тут поробиш, треба питати маму. Мама в нього була добра, якщо й сварила інколи Вову, то не сильно.

– Мам, а це гріх чи ні?  Ми равликів фарбували.

– Як це? – вражено повернулась до сина мама. –  Як це, фарбували равликів?

– Фломастерами…

– Навіщо?

– Ну, щоб красиві були…

Мама довго сміялася.

– Ну це ж треба було додуматись! Равликів фарбували! Я знала, Вовцю, що в тебе фантазія багата, але щоб таке! А потім куди ви їх?

– Вони там на кущах і сидять. Червоні, сині, жовті…

– Сидять… – вона знову почала сміятись. – Червоні, сині… Ну, синку… З тобою не занудьгуєш…

– Мам, ну скажи, це гріх чи ні?

– Ось цього я вже не знаю. Такого я ще не бачила у своєму житті. Тут, синку, ти, мабуть, вирішуй вже сам.  Подумай гарненько і прийми рішення.

Наразі прийшов тато, зварилися вареники, й сім»я сіла вечеряти.  Мама про Вовині пригоді нічого татові не розповідала, але про равликів, звичайно ж, розказала, і батьки обоє довго сміялися.  Гріх то чи не гріх тато теж не пояснив, сказав тільки з усмішкою:

– Ось ти у нас,  синку, такий сіренький, неяскравий ходиш, а ми взяли б тебе розфарбували і пустили до школи. Що б там було, як ти гадаєш?

– Діти сміялися б…

– Отож. Або взагалі до школи не пустили б, не упізнали б, сказали б, це не наш. Отак і ті равлики. Бог усе створив прекрасне, таке як треба, синку. Так що думай…

Наступного дня вранці Вова прокинувся, коли батьки вже пішли на роботу. Виглянув у вікно. Стояла чудова літня погода, світило яскраве сонечко, голосно цвірінчали горобці, але дітей у дворі не було нікого. За сніданком Володя згадав про равликів. Ще й рішення треба приймати… Ох ці равлики… Як би гарно все було, якби не вони! Ці думки аж настрій йому псували. Що робити?  Але не був би Вова у кращій п»ятірці учнів класу, якби щось та не придумав. А може… просто взяти їх та гарненько вимити? І все! І вони стануть такі, якими їх Господь створив, і Ісус не буде сердитись, що хтось зіпсував Його творіння. І все тоді буде гаразд. Навіть не допивши чай, Вова  взявся за діло.

На щастя, равлики сиділи на своїх гілках, ніхто їх із рідного куща не прогнав, виблискували там, немов іграшки на ялинці. Вовині були червоні, п»ять чи шість. Обережно зібрав їх у відерце, що лишилося в нього з тих далеких часів, коли він ще бавився з малюками у пісочниці, приніс додому, налив у відерце води і давай їх терти. Тер, тер, тер, тер, і так водою, і милом навіть, а вони як були мов спілі суниці, так і лишилися. «Ще спробую їх гарячою водою», – вирішив Вова. Переклав равликів у каструльку, налив води, поставив на вогонь, – трішки тільки підігріти, а сам сів допивати чай. Коли через кілька хвилин заглянув у каструльку, всі равлики плавали догори животами.

Можете собі уявити, діти, як йому стало гірко. Ось тепер уже був справжній гріх. І треба було каятись.

Вова став на коліна… Довго стояв, не знаючи, що сказати Ісусові. Шкода було себе. Хіба він навмисне їх?..  Хіба він винний, що так сталося?.. Хіба він не хотів як краще? І равликів було шкода теж. Пригадалося Вові ще й інше: потоптана петрушка у баби Віри на грядці, розмальований паркан біля школи… Знову згадав ту злощасну каструльку з равликами…  і мало не заплакав. І тут вихопилися в нього з уст самі собою, ніби пташки з клітки, кілька слів, зовсім простих, але дужу, дуже щирих: «Пробач мені, Ісусе… Я більше ніколи так не буду». І враз йому стало легко й радісно. Він весело підстрибнув і побіг у двір гуляти.

А равлики трішки полежали у прохолодному відерці для сміття, отямилися й розлізлись по всій квартирі. Так вони й сиділи там і сям як маленькі червоні світлофори, застерігаючи кожного, хто увійде, що в цьому домі місця для гріха немає.