27

Июл

2010

УБИВЦЯ Печать E-mail
Автор: Виктор Котовский   

 

Якось був я у гостях у свого давнього приятеля, що жив у невеличкому містечку поблизу столиці і ніс там у невеликій церкві пасторське служіння. За традицією, що склалася в наших церквах, на зібранні мені надали слово. Людина я не книжна, як мовиться, то ж якщо доводиться інколи проповідувати, то більше беру зі власного життя, як Бог мене провадить, як являє Свою славу.  Тут мені є про що розповісти. Мав я свідчення одне, дуже повчальне, але там, де розповідав, якось не всі його зрозуміли так, як я сподівався, то більше ніде його й не розказував. А тут просто в грудях запекло – про це говори та й годі. І я так через силу, бо не знав, як сприймуть брати, почав…

«Мати моя останні роки свого перебування на землі жила біля мене, відійшла до Господа у дев»яносто два роки.  Нелегкі ті старечі літа, але Господь, повірте мені, брати та сестри, дуже любить цих людей, якщо вони стараються ходити у святості.  Мати під кінець робити вже нічого не могла, коли то там, бува, вийде у двір подихати свіжим повітрям та ото і все. Одне око у неї зовсім затяглося плівкою, друге ще трохи бачило, то ж вона тільки тим і зайнята була, що читала Слово та молилась.  Розмовляли ми мало, бо я майже не мав вільного часу через роботу, весь час товкся серед людей, то мені вдома вже хотілося побути на самоті, у своїй сокровенній кімнаті. Самі знаєте, брати та сестри, що без молитви, без живого спілкування з Богом людина дуже швидко слабне і фізично й духовно.

Стара не скаржилась, мовчки несла свої вікові тягарі, але одного разу якось каже: «Ти, ось, мене лишив одну, не часто цікавишся, як я і що, а зі мною таке щось діється, не знаю вже, що й робити». – «А що ж таке діється?» – питаю. «А що… Приходять до мене майже щодня якісь діти. Двоє хлопчиків. Одному так років дев»ять, другому років із вісім. Лежу, читаю Євангеліє, чую – в кімнаті хтось сторонній. Підведу голову, а вони стоять у куточку. Такі гарненькі обидва, так дивляться, ніби чогось хочуть від мене». – «І нічого не кажуть?» – «Ні, мовчки стоять. «Що вам треба?» – питаю. Мовчать. Ось тут, посуд мию, а вони стоять поряд, зовсім близенько. Я до них: «Ну що вам треба, діти, ну йдіть собі…» А вони так голівками прихиляються до мене, ніби хочуть, щоб я їх обійняла» – «Може, то видіння яке тобі було» – «Та ні, стоять ось так як оце ти». ­– «І ти їх не торкалася?» – «Не торкалася… Мені так ніби й приємно і… бо хто ж його знає, сатана може ким завгодно прикинутись…»

Стара стала розповідати про мого батька, свого чоловіка. Вона щойно покаялась, а він перед тим за рік відійшов без Бога. Ну, сумувала, звичайно, бо життя ж прожили разом. І ось одного пізнього вечора приходить він. Чи наяву, чи уві сні – не знає, так ніби задрімала. Гарний такий, високий, стрункий, стрій на ньому напіввійськовий… Стали говорити, молодість згадувати, мати, звісно, розчулилась. Але страх, каже, якийсь незрозумілий, холод ніби час від часу хвилею від нього. На третій вечір прийшов, стали говорити, і щось про Бога вона йому сказала – ось покаялась, мовляв… Що тут з ним зробилося! Якби не крикнула «Ісус!», то напевно роздер би її. Всю свою звірячу суть показав. «Ісус! Ісус! Ісус!» – кричала, не пам»ятаючи себе. Привид ніби вогнем зайнявся і щез. І більше вже ніколи не приходив.

Так що в неї такий досвід був, і вона вже добре остерігалася. «А ти не пробувала  іменем Ісуса наказати їм, щоб ішли геть?» – «Пробувала, – каже, – і кров Христа закликала, а вони відійдуть трохи і стоять. Бачу, не бояться. І ще скажу. Бувало, вголос читаю Євангеліє, я часто вголос читаю, то вони близенько підійдуть і так слухають з насолодою. Хіба сатана буде так?» Я вже не знав, що їй порадити, пішов до себе, ліг. А з голови все не виходить наша розмова.

Не таємниця, що лукавий часто зваблює людей, особливо старих перед їхнім відходом, намагається за будь-яку ціну вкрасти ці душі у Господа, але ж і ангели приходять до вірних, коли є потреба щось допомогти, – скільки таких прикладів у Слові.  Ну добре, якщо це ангели, то чому діти і чому вони мовчать? Раптом пригадалося мені, мати казала, що до мене у неї була дитина, хлопчик, але він помер на другий чи на третій день після народження. Мене ніби осінило. Якщо померлі немовлята стають ангелами, то можливо… Біжу до матері, а вона й каже: «У мене до тебе двоє дітей було…» І розказала таке…

Батьки мої побралися перед самою війною, обоє вчителювали. Німці наступали дуже швидко, тож якийсь день чулася канонада вже у сусідньому селі кілометрів за десять від школи. Діти були на канікулах, директор зібрав педколектив і сказав: «Наказ Сталіна: хто сіятиме паніку, того буде розстріляно на місці. Завтра, як завжди, всі виходять на роботу». На другий день уранці вчителі прийшли до школи – керівників нема, тільки папери валяються по подвір»ї. Так і лишилися мої батьки обоє на окупованій території. Скрізь розруха, роботи нема, ніякі установи не працюють, а тут у матері вагітність. Після деяких міркувань вирішили дитини позбутися. Через рік мати завагітніла знову, дитя, попри все, таки народилося, але з великою вадою –­ не могло їсти. Можливо, там нічого страшного й не було, якби це тепер, то зробили б операцію, і дитина б жила, а в той час – які там операції, не могло їсти, то й померло.

Отак ми з нею поговорили, а на другий день я приходжу з роботи, бачу, мати моя така, хоч на цвинтар її вези. «Оце, – каже, – у мене вчора піст був, а я й сьогодні ріски в роті ще не мала. Цілий день каюсь та плачу… Хоч би Господь простив мене… Ми ж у темряві жили, нічого не знали, нікого не жаліли… Мамі тоді відкрилася, порадитись хотіла, бо з ким же як не з матір»ю, а вона слова не сказала, мовчки підвелася й пішла, зятя свого дуже не любила. За що, я й досі не знаю. То так я й зробила, і не мучилась, бо не я ж одна така. А дітки мої, видно, там підросли, стали у вихователів своїх питати, де ж мама наша. І їм, можливо, сказали, дозволили. І вони прийшли… За мамою скучили…» Знову вона у сльози. Ледве я її трохи  заспокоїв. «Ти не вигадуй, – кажу їй, – не вигадуй зайвого, не ятри собі душу даремно. Якщо то дійсно твої діти, то зустрінетесь скоро там, вони перші тебе будуть там вітати. А те, що ти покаялась, це не зайве, це тільки на користь, і не так важливо, що тебе спонукало. Думаю, ти вже чиста від цього, і проси у Господа спокою, миру проси, бо багато себе катувати за якийсь давній гріх, то вже не від Бога. Покаялась і кинь за хребет, тоді все буде добре».

Так я її втішив, пішов спочивати, а сну нема. Став пригадувати свою молодість. А скільки моя дружина зробила абортів? Чотири, а може, й п»ять, вже не пам»ятаю. Звідки  ж мені пам»ятати, коли я цим ніколи не переймався. Жіночі справи, хай там розбирається сама. Двоє дітей у нас – цілком досить для нормальної сім»ї. Пригадую, теща якось мені сказала: «Не жалієш ти її…» Я тоді відмахнувся – теща мене теж не надто жалувала.

Навіялася й мені фантазія. Якщо Ісус казав: пустіть дітей приходити до Мене, бо таких є Царство Небесне, то напевно ж вони там живі, хтось займається їхнім вихованням, а підростуть, то певно ж спитають, де і хто їхні батьки… І захотілося мені їх побачити, глянути хоча б одним оком, які вони є. Якщо, брати, хтось мені наразі скаже, що  все це не по Слову, то я сперечатися не буду, але зрозумійте мій стан і не судіть: став я просити Бога, щоб показав Він їх мені. І що ви думаєте, тиждень не минув, як сниться мені сон. Ніби повертаюся з роботи, а в кімнаті у мене повно дітей, точніше, четверо, двоє хлопчиків і двоє дівчаток, найбільшому років шість-сім. Як побачили мене, загукали радісно: «Тато, тато прийшов!»  Стрибають, у долоньки плескають, а я неначе закам»янів увесь, ні ворухнутись не може, ні слова сказати. Якась мить, і все пропало. Отака історія, любі брати та сестри. Отаке ми пережили, може, й вам кому Господь серця торкнеться».

Коли я ще говорив, то бачив: у залі щось дивне відбувається, ніби вітер ходить по рядах. Сестри то перешіптувались, то, нахилившись, сякалися в хусточки, деякі хлипали, стримуючи плач. Пастора не було, поїхав гостей зустрічати, а двоє його заступників пильно дивилися на мене,  і обличчя їхні все більше набували критичного виразу. Коли я скінчив, один із заступників швидким кроком рушив на поміст і мало не виштовхав мене з-за кафедри. «Тихо, сестри, тихо! Майте спокій! Ми теж уважно слухали брата, не перебивали його, як шанованого гостя, дали йому сказати все до кінця. Але це аж ніяк не означає, що ми у всьому з ним згідні. Ну, по-перше, всі ці відвідини з неба виглядають дуже й дуже сумнівно з точки зору Слова, по-друге, Слово Боже ніяк не вимагає від нас ще раз каятись за гріхи, скоєні до навернення. По-третє…» Продовжити йому не дали, у другому ряду підхопилася досить ще молода, гарно одягнена сестра. «Я перепрошую! Можна мені сказати?» І, не чекаючи дозволу, вибігла до сцени. «Хочу сказати при всіх: я теж це робила! Коли прийшла до Бога, покаялася в цьому, але рана в мене ось тут – тільки присохла, пригоїлася зверху. Весь час вона про себе нагадувала, і я досі не знала чому. Тепер знаю. У мене віруючий чоловік, у нас хороша християнська сім»я, двоє дорослих дітей.  І чоловік мій давно вже забув про ті гріхи, що ми їх чинили удвох у нашому мирському житті. Так, ми удвох чинили один гріх. І за аборти на чоловікові така сама провина, як і на мені. А може, ще й більша. Пам»ятаю, він мене до сліз доводив, вимагаючи, щоб я йшла на операцію. Але я не осуджую, я зовсім не для того вийшла сюди, ми жили за законами цього жорстокого світу, як усі. Я про те, що є сьогодні. Чоловік не мучиться, а я мучусь. Він своєї вини не розуміє й не відчуває, і вона перетікає в мене, бо ми одна плоть». «Сестра Люда! – перебив її відповідальний брат. – Будь ласка, не фантазуй! Нічого там не може перетікати. Бо так ми зайдемо хтозна куди…» Голос його потонув у голосі другої сестри, що стала поряд із Людою. І ще одна, і ще, вийшло двоє чоловіків… Плакали, молилися й по рядах. Ніякої чинності вже не можна було встановити.  Потім різко, ніби по команді, запанувала тиша, і люди, спочатку тихо, потім усе голосніше стали молитися в дивовижній єдності, як одна душа.

Після служіння суворий брат підійшов до мене. Розуміючи, що хвалити мене він явно не збирається, я, щоб уникнути довгої й неприємної розмови, випередив його: «Вибачаюся, брате, що порушив ваш порядок…» – «Та то нічого… Але все ж… Такі речі не варто виносити на кафедру перед усією церквою. Тут усе повинно бути строго вивірено,  погоджено зі Словом. А такі речі, їх можна обговорити десь у вузькому колі, серед друзів чи на групі десь. Ти подумай про це. Зі мною, знаєш, ще не таке траплялося…»

Я думав. Усю дорогу, сидячи в зручному кріслі швидкої електрички, що несла мене додому. Обміркував усе, пригадав до подробиць усі моменті, коли нам із дружиною доводилося вирішувати це складне питання. І зрозумів:  я – убивця.

Тільки тепер по-справжньому усвідомив… Ні, я не посилав її на операції, я зберігав, як то кажуть, повний нейтралітет. Тільки тепер дійшло до мене, яке це було лукавство, адже в серці я зовсім не бажав мати більше дітей, я просто боявся, що з»явиться ще одна душа, яку треба буде годувати, одягати, виховувати, терпіти заради неї нестатки, бо однієї моєї зарплати аж ніяк не вистачило б на п»ятеро душ, то ж довелося б десь підробляти. Жінка ж це все знала, і, не почувши від мене слова схвалення на примноження сім»ї, приймала рішення. Я був задоволений і ніби чистий: вона сама… Пригадав той сон, діток, які раділи, що татко прийшов, не знаючи, що з»явився їхній убивця, кілер, якому вдалося сховатися від власної совісті за жіночу біду.

Що я пережив у ці хвилини, важко передати словами… Дякую тобі, Господи, що ось так клаптями, кривавим шматтям, як хірург при аборті, вирвав Ти із мого серця цю вину і наповнив його радістю прощення. 

Тепер я точно знаю: якщо це правда, і дітки мої живі там, то при зустрічі я зможу глянути їм у вічі без болю і сорому.

 

 

 

 

 

Несколько слов о себе


Котовский Виктор Филиппович
христианский журналист, член Национального союза журналистов, член Христианского союза писателей, автор 7 книг, участник 11 коллективных сборников, автор более 200 статей, напечатанных в журналах и газетах в разное время. В настоящее время ­– собственный корреспондент всеукраинской  газеты  «Свет воскресения».