Мама щойно повернулася з роботи і взялася готувати вечерю. Тата ще не було, він завжди приходив пізніше, і мама квапилася, щоб устигнути зі стравами до його приходу. Вова сидів на стільчику біля вікна й очікував із нетерпінням, коли зваряться вареники з вишнями.

– Ну… Чим ти займався, Вовуню, цілий день, розкажи мамі.

Якось був я у гостях у свого давнього приятеля, що жив у невеличкому містечку поблизу столиці і ніс там у невеликій церкві пасторське служіння. За традицією, що склалася в наших церквах, на зібранні мені надали слово. Людина я не книжна, як мовиться, то ж якщо доводиться інколи проповідувати, то більше беру зі власного життя, як Бог мене провадить, як являє Свою славу.  Тут мені є про що розповісти. Мав я свідчення одне, дуже повчальне, але там, де розповідав, якось не всі його зрозуміли так, як я сподівався, то більше ніде його й не розказував. А тут просто в грудях запекло – про це говори та й годі. І я так через силу, бо не знав, як сприймуть брати, почав…

Дід Федір сидів на ослоні біля хати, грівся у літньому теплі. Тиша стояла, немов саме небо, де завжди непорушний спокій, опустилося на землю. Не шерхне на деревах жодний листочок, не гавкне собака. Густо пахло в”ялими вишнями, м”ятою. Вічність була близько. Дід відчував її не тільки серцем, а всім своїм старечим тілом.

Тетяна Миколаївна прокинулася трохи пізніше ніж звичайно. Підхопилася будити Славка.  Син любив поспати, і щоранку в домі починалася невеличка сімейна війна: ніякі будильники, ніяке трясіння за плечі й смикання за чуба йому не допомагали, так що інколи доводилося буквально стягувати його на підлогу. На півдороги до його кімнати згадала: хлопця ж нема… Пішла на кухню, поставила чайник, відкрила холодильник, як завжди робила, готуючи синові сніданок… і тільки тепер нарешті остаточно прокинулась. Відчуття було таке, ніби вона, їдучи автобусом, вийшла десь не на своїй зупинці. Ось, є можливість трохи перепочити, розслабитись, на зміну їй аж увечері, а воно  чомусь не розслабляється. Якось порожньо було скрізь. Як він там?  Вже майже тиждень, як поїхав до батька, напевно ж не нудно йому, коли додому не квапиться. То дзвонив по кілька разів на день, а це вже два дні  не дзвонить. Хвилюватися, в принципі, не було причини – хлопець під наглядом, дружина чоловікова вдома, бо своїх же двоє, то вона дітей напевно самих не полишає, але все одно на серці було неспокійно.